БЕЗІМЕННА ГОРА – РОБЕРТ ШЕКЛІ

РОБЕРТ ШЕКЛІ

БЕЗІМЕННА ГОРА

Коли Моррісон виходив із штабного намету, Денг, спостерігач, спав, розкинувшись на брезентовому стільці. Моррісон постарався не розбудити його. Досить було свого клопоту.

Він мав зустрітися з депутацією аборигенів, тих йолопів, що безперестанку гримлять у свої барабани на стрімчаках. Потім треба буде простежити, як висаджують у повітря безіменну гору. Те насамперед треба було розслідувати останню аварію.

Цього разу зазнав пошкодження великий бульдозер марки “Овенс”.

– Як це сталося? – спитав Моррісон.

– Я так і не второпав,- відповів старший водій, витираючи лоба. – Раптом кудись пропала дорога, а потім як понесе юзом…

– Щось нам тут не таланить,- немов пояснюючи, докинув помічник водія.

– Бо забули про обережність,- сказав Моррісон. – Гасаєте цими бульдозерами, наче у себе на Землі. З якою швидкістю ви рухалися?

– П’ятнадцять миль на годину,- відповів старший водій.

– Так я тобі й повірив,- буркнув Моррісон.

– Слово честі! Це дорога… нараз щезла і край.

– Еге ж,- мугикнув Моррісон.- Це вам не швидкісна автострада десь в Індіанаполісі. Я знімаю з вас обох по половині денного заробітку.

Він був рушив до безіменної гори, коли радист, висунувшись з радіостанції, гукнув:

– Моррі, вас викликає Земля.

– Що вас там гальмує? – почув Моррісон.

Та все аварії,- зітхнув у відповідь.

– Але чому ж, Моррісоне? Згідно з нашими аналізами на планеті м’який грунт. Одначе за місяць ви не збудували жодного міста, жодного порту, жодного шосе! Вже з’явилася наша перша реклама. Щораз більше бажаючих туди переселитися. Зважте, Моррісоне, торговельні заклади і побутові служби готуються до від’їзду.

– Мені це відомо.

– Звісно, вам це відомо. Але вони потребують готової планети. До того ж їм необхідно знати певні строки заселення. Якщо їх не надамо ми, то це зробить “Дженерал констракшн” або “Земля – Марс”. Планет не так уже й мало.

Відколи почалися аварії, нерви в Моррісона підупали. Він спалахнув, як смолоскип.

– Якого біса вам треба? Думаєте, я вам баки забиваю? Та беріть свій смердючий контракт і…

– Ну, гаразд, гаразд,- поквапився його заспокоїти Шотвелл. – Я не маю нічого проти вас особисто, Моррісоне. Ми вважаємо, що в галузі забудови планет вам немає рівних. Однак акціонери…

– Я зроблю все, що в моїх силах.

На пункті керування на нього чекав Лернер. З похмурим виглядом він утупився в приречену гору. Гора перевищувала земний Еверест, а її засніжені верховіття відсвічували рожевими барвами у променях надвечірнього сонця. Вона так і не дістала назви.

– Вибухівку скрізь заклали? – спитав Моррісон.

– За кілька годин закінчимо. – Лернер завагався. Крім офіційної посади помічника Моррісона, він мав ще й хобі – організовував заповідники. – Найвища гора на планеті,- промовив він. – Чи не можна було її зберегти?

– Це виключено. Тут будуватиметься столиця. А на місці гори має бути океанський порт.

– Шкода.

– Бачите, Лернере, – мовив Моррісон, – я знаю, що ніхто не піднявся на цю гору. Згоден, що її знищення має символічне значення. Але ви знаєте не гірше за мене, що гора повинна бути знищена. Начхати мені на краєвиди. Мій обов’язок – пристосувати цю планету до специфічно людських потреб.

Моррісон примирливо всміхнувся куточками вуст і сказав:

– Вертаємося до табору, подивимося, що там затіває цей чортяка Денг.

Вони повернулися й пішли. Озирнувшись, Лернер побачив безіменну гору, що бовваніла багрянцем на блакитному тлі.

Не мала назви і сама планета. Нечисленне тубільне населення називало її Умгча чи то Онгджа, але це не мало значення. Доти, доки рекламний відділ “Транстеран стіл” вигадає щось приємне слухові кількох мільйонів майбутніх емігрантів з перенаселених ближче до Сонця планет, вона не матиме офіційної назви. Натомість у ділових паперах фігурувала назва “Наряд замовлення 35”.

На земний кшталт уже було перебудовано десятки планет. Щодо цього “Наряд замовлення 35” не повинен був таїти жодних несподіванок. Це була затишна місцина, де переважали щедрі лани та ліси, теплі моря і хвилясті пагорби. Однак з підкореною планетою щось було негаразд. Кількість аварій перевищувала будь-які статистичні показники, а стривоженим робітникам кожний випадок давав поштовх до цілої низки нових прикрощів. З дрібниць починалися серйозні проблеми. А справжня робота ледве починалася.

У штабному наметі Денг не спав.

– О,- здивувався він.- Як просувається наша робота?

– Чудово,- відказав Моррісон.

– Що ж далі? – спитав Денг.

– Будемо зносити гору,- відповів Лернер.

– Чудово! – скрикнув Денг. – Ця гора стояла, коли людина ще бабралася у багнюці, відшукуючи комах. Ця гора височіла над морем, коли людина ще була слимаком і все вагалася: де їй жити – на морі чи на суші. Я пишаюся нами всіма. Від слимака ми пройшли довгий шлях. Те, що природа зводила протягом мільйонів років, ми можемо знищити за один день. Ми знесемо красуню – гору, а на її місці збудуємо місто з бетону і сталі, що простоїть не менше століття.

– Заткніть пельку! – кинув Моррісон. Давши ляпаса спостерігачеві, Моррісон міг утратити ліцензію на забудову планети.

“Може, й варто було дати Денгові по пиці і послати до біса цю грошовиту посаду”,- думалося Моррісонові. Але ні, він такого не вчинить, цього якраз і домагається Денг.

– Прийшли тубільці. Чекають на вас,- доповів Лернер.

Біля Північних воріт стояли троє тубільців і перекладач. За походженням тубільці були одного кореня із земним людством, сухоребрі, зовсім голі – дикуни з кам’яного віку.

– Чого вони хочуть? – спитав Моррісон.

– Так от, містере Моррісон, суть у тому, що вони передумали. Вони вже не хочуть віддавати свою планету і ладні повернути всі подарунки.

Моррісон зітхнув. Як же їм пояснити, що “Наряд замовлення 35” не є “їхньою” чи будь-чиєю планетою? Територією не володіють – її просто займають. І останнє слово тут за необхідністю. Ця планета швидше належить мільйонам переселенців із Землі, котрі дадуть їй лад, ніж двом – трьом сотням тисяч дикунів. Принаймні така філософія панує на Землі.

– Розкажіть їм ще раз, що ми їх забезпечимо їжею, одягом, відкриємо школи.

Нечутно підступив Денг.

– Ми їх приголомшимо щедрістю,- сказав він. – Кожному чоловікові – годинника, пару черевиків і рекламний проспект. Кожній жінці – губну помаду, шматок мила і набір фіранок з натуральної вовни. У кожне село – залізничну станцію, крамницю компанії і…

– Не втручайтеся не в свої справи,- урвав його Моррісон.

Денг знав правила гри, тому відійшов.

– Вони кажуть, що передумали,- повторив перекладач. – Якщо бути точним, то вони воліють, щоб ми поверталися до своєї лихої домівки, а то нас знищать могутніми чарами.

– Скажіть їм, щоб забиралися геть к бісу,- рубонув Моррісон.

Перекладач гукнув йому вже вслід:

– Вони нахваляються наслати на нас страшне лихо п’ятьма надприродними способами.

– Запишіть їх, може згодяться для вашої дисертації.

Безіменну гору було заплановано знищити надвечір. Моррісон попрямував до пункту керування.

– Готуйсь! – подав радіокоманду Моррісон і вийняв запобіжники з головного детонаційного пристрою.

– Погляньте на небо,- стиха мовив Лернер.

Моррісон підняв голову. Сонце стояло на вечірнім прузі, а із заходу жовте небо затягалося чорними хмарами. У таборі запала тиша, на сусідніх пагорбах навіть ущух барабанний хор.

Моррісон рвонув важіль і враз відчув, як по обличчю війнуло вітром. За секунду до вибуху Моррісон стиснув важіль, інстинктивно намагаючись відвернути неминучу мить, бо ще не закричали люди, а він уже знав, що в схему мінування закралася фатальна помилка.

Потім, коли поранених відправили до лікарні, а мертвих поховали, Моррісон намагався відновити хід подій. Звичайно, це був випадок: раптом змінився напрям вітру, несподівано вийшли з ладу амортизатори.

Нісенітниця! Забудова планети – ризикована праця. Аварії трапляються неминуче. А коли б ще хтось приклав руку, то сталася б катастрофа.

Підозра падала на Денга. Однак Денг – надто помітна фігура. Тут винуватцем міг бути будь-хто. Справді, й довіритися нікому. Можливо, доведеться взяти до уваги й тубільців з їхніми чарами, які можуть виявитися несвідомими психогенними маніпуляціями. Хто винуватець? Як його знайдеш?

Тієї ночі він не спав.

Наступного дня роботи велися звичайним ходом. Надійшов Денг, ошатний: у штанях кольору хакі і малиновій офіцерській сорочці.

– Агов, шефе! Якщо ви не проти, то я поїхав би з ними,- махнув він рукою у бік потужних автопоїздів.

– Абсолютно,- відказав Моррісон.

– Спасибі. Люблю такі операції. Ось висушимо всі болота, освоїмо сотні миль площі, і там, де був очерет, заколоситься пшениця.

Валка рушила, і Денг весело махнув рукою. Обганяючи ваговози, джипом проїхав Флінн, майстер – згущувач.

– Заждіть хвилинку,- зупинив його Моррісон. – Я вас попрошу, наглядайте за Денгом. Я не можу його прямо звинуватити, але в нашій роботі забагато аварій.

– Я наглядатиму за ним, шефе. За операцію не хвилюйтеся. Може, він піде за своїми рибками у пшеничні поля.

– От цього якраз і не треба,- попередив Моррісон.

Моррісон повернувся до намету і уп’яв погляд у радіоприймач.

От якби Денг щось накоїв! Отоді Моррісон мав би всі підстави розірвати його на шматки.

З передавача почувся сигнал десь через дві години.

– У нас нещастя, містере Моррісон. Головний всюдихід збився з курсу. Вочевидь, потрапили на тонку кору. Не встигли всі ваговози заїхати, як грунт дав тріщину. Під сподом – рідке багно. Усього залишилося шість ваговозів.

– Що з Флінном?

– Ми навели понтони, і багато людей врятувалося, але Флінна серед них немає.

– Ясно,- втомлено мовив Моррісон. – Гаразд. Посилаю за вами амфібії. І слухайте, не спускайте очей з Денга.

– Це буде не так просто,- відповів Рівера. – Він сидить у головній машині. Йому не лишалося жодного шансу.

Нові людські жертви тяжко позначилися на решті робітників. Вони вже позирали в напрямку селища тубільців.

Неподалік робочого табору дикуни вибудували нове селище. Там зібралося чимало провидців і чаклунів, котрі мали наслати закляття на захмарних демонів. Робітники вже пропонували знищити тубільців за допомогою вибухівки.

Моррісон підганяв людей. Проклали автомагістралі, а за тиждень дорожнє покриття потріскалося. Їжа псувалася з такою швидкістю, що це викликало тривогу. Під час грози в електростанцію влучила блискавка. Полум’я охопило половину табору, а коли пожежники поїхали по воду, виявилося, що хтось незбагненним чином відвернув найближчі струмки.

Спробували висадити в повітря безіменну гору вдруге. Цього разу одкололося кілька оповзнів і п’ятьох робітників накрило брилою. Надалі підривники відмовилися закладати вибухівку.

Знову викликала Земля. Говорив містер Шотвелл.

– Так що там негаразд? Чи не виключаєте ви можливості диверсії?

– Схоже на те. Причини аварій не можуть бути цілком природними.

– А тепер слухайте мене. Рада директорів вирішила надати вам надзвичайні повноваження. Справа має бути зроблена. Ув’язніть кожного другого, зметіть зі скель тубільців. Ви не уявляєте собі всієї ваги “Наряду замовлення 35”. Невдачі переслідують компанію звідусіль. Ми надто загрузли на цій планеті, щоб кинути її.

– Зроблю все можливе.

Того дня стався вибух на складі пального. Пропало десять тисяч галонів газу Д-12 і загинув вартовий.

– А ви в сорочці народилися,- сказав Моррісон Лернерові.

– Авжеж. До речі, коли я був на складі, мені здалося, що грунт під ногами гарячий. А що, як під землею відбуваються якісь вулканічні процеси?

– Звідки? Наші геологи дослідили кожну п’ядь. Ми сидимо на суцільному граніті.

– Моррі,- сказав Лернер,- я вважаю, що ви повинні позбутися цих тубільців. Вони – єдина безконтрольна сила. Доведено ж існування психогенних чинників.

Моррісон кивнув.

– Якщо їм підвладні духи, то вони здатні на дещо більше. – Спрямувати вибухи на горі, збити з курсу ваговози…

– Гадаю, що здатні, якщо прийняти таку гіпотезу.

– Тоді якого біса ловити гав? Якщо вони здатні на таке, то чому не зітруть нас на порох?

– Видно, все-таки, вони чимось обмежені,- пояснив Лернер.

– Дурниці. Значно легше припустити, що комусь із нас не хочеться, щоб була виконана робота. Можливо, йому конкуренти запропонували мільйон доларів. Можливо, це псих. Це той, хто крутиться серед нас.

– Стійте! Якщо ви натякаєте… Ви помиляєтесь щодо мене.

Він подав знак робітникам, і Лернера вивели.

Моррісон безжально підганяв людей, але вони почали відбиватися від рук. Поночі стало небезпечно пройти табором.

Якось пізнім вечором увійшов Рівера і сів на стілець.

– Чекайте біди,- сказав він. – Хлопці пішли до селища.

– Що їх підняло?

– Знаєте цього психа Чарлі? Він забожився, що бачив одного з отих тубільців біля свого намету. Той сказав: “Ти помреш, і всі ви, земляни, помрете”. Сказав і щез.

– А скажіть,- мовив Моррісон, – вони пішли туди, щоб вибити чаклунів? Чи психогенних суперменів? Вони взяли із собою вибухівку?

– От не скажу, але схоже на те.

За півгодини перші робітники причвалали до табору.

– Ну як? – спитав Моррісон.- Ніхто з них не втік?

– Де там,- озвався хтось,- ми й близько не підійшли.

Ми були десь на півдорозі, коли рушив ще один оповзень.

– Нікого з вас не зачепило?

– Ні, сер. Але селище тубільців накрило повністю.

– Кепські справи,- глухо сказав Моррісон.- Приведіть Лернера.

– У чому річ? – спитав Лернер.

– Зараз поясню. За десять миль звідси відбувається виверження вулканів. Метеозведення попереджають про припливну хвилю, що накриє половину цього континенту. І це тільки початок.

– Що ж це робиться? У цьому теж я винен?

– Вибачайте, Лернере, – кинув Моррісон.

– Здається, Земля! – скрикнув радист. – Зв’язок.

– Не знаю, як його пояснити,- зітхнув Моррісон, – Денг, той би вам розповів.

Моррісон заплющив очі, і перед ним постав Денг. Він всміхався і говорив:

“Тут викарбовано сага про слимака, що уявив себе богом. Вийшовши з океанського узбережжя, цей слимак над слимаками назвав себе людиною і вирішив, що він – цар природи. З такою думкою на умі слимак став нищити риб морських і звірів польових і винищив їх нечувану кількість, зовсім знехтувавши наміри Природи. Потім наробив свердловин у горах, до стогону причавив землю важезними містами, а зелену траву накрив бетонованими майданами. Далі, розплодившись без міри, слимак, сівши на космічний корабель, помчав у чужі світи, а там – заходився руйнувати гори, засипати долини, розтоплювати полярні сніги, створювати нові моря. І так чи так він спотворив лики великих планет, котрі після зірок є найшляхетнішим витвором Природи. І хоча Природа стара і неквапна, а все ж незламна. Тож неминуче мав настати день, коли зарозумілий слимак своєю претензією на богорівність урвав Природі терпець. Цебто мав настати день, коли велика планета, чию шкіру слимак прогриз наскрізь, зреклася його, скинула із себе. Отоді слимак зміркував, на свій подив, що з першого дня живе з ласки незбагненних сил, живе нарівні з мешканцями пустель і боліт, і що Всесвіт зовсім не обходить, живе він чи згине”.

– Що ж це таке? – допитувався Лернер.

– Здається, планета нас більше не хоче,- відповів Моррісон.

– В ефірі Земля! Говоріть, Моррі.

– Шотвелл? Слухайте, далі опинатися немає змоги. Поки не пізно, я забираю звідси людей.

– Ця планета зовсім не годиться? – спитав Шотвелл.

– Ні в якому разі, сер. Сподіваюсь, це не підірве престиж фірми?

– До біса фірму. Річ у тім… я не знаю, що коїться тут у нас. Ви обізнані з нашим проектом забудови пустелі Гобі? Пропав проект. Все зруйновано вщент. І не з нашої вини… Відколи Австралія затонула…

– Що?!

– Так, затонула. Слово честі. Потім почалися землетруси… Це все, що нам відомо.

– Але залишаються Марс? Венера? Альфа Центавра?

– Скрізь одне й те саме. Чи можемо вижити, га, Моррісоне? Я маю на увазі людство…

– Алло! Алло! – загукав Моррісон. – Що трапилося?

– Щось перебило зв’язок. Там, у них,- сказав радист.

– Не варто,- махнув рукою Моррісон.

У цю мить ускочив Рівера.

– Усі люди на борту, до одного,- доповів він. Повна готовність до старту, містере Моррісоне.

Погляди всіх схрестилися на ньому. Моррісон зіщулився у своєму кріслі і скривився в безпорадній посмішці.

– Готовність до старту,- повторив він. – Але куди ж стартувати?

Переклав з англійської І. ГАРНИК


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

БЕЗІМЕННА ГОРА – РОБЕРТ ШЕКЛІ
сочинение про белку