АНТИЧНИЙ ТЕАТР

АНТИЧНИЙ ТЕАТР

У наш час театр – справа звичайна. Будь-коли ми можемо, переглянувши афішу, вибрати виставу на свій смак. У стародавніх Афінах було зовсім інакше. Вистави давалися тільки двічі на рік – у великі та малі свята на честь бога Діоніса, бога природи, що оживає, і лише в одному призначеному для цього місці – театрі бога Діоніса під відкритим небом, на південному схилі великого міського пагорба з храмом і фортецею, до того ж не ввечері, а протягом чотирьох днів безперервно, п’ятнадцять п’єс по черзі одна за одною. Дивилися їх, не знаючи навіть назв п’єс, оскільки вони ставилися вперше і більше, як правило, не повторювалися. Театр вміщував до 17 000 чоловік, а держава сплачувала глядачам (не акторам, а глядачам!) їх денну платню, щоб вони могли протягом цих чотирьох днів спокійно сидіти в театрі, оскільки театр був не розвагою, а священною справою – вшануванням бога Діоніса.

Винайшли драму, напевно, таким чином. У Греції повсюдно існував звичай вшановувати богів хоровим співом. Хор поволі рухався то в один бік, то в інший перед олтарем, співаючи хвалу богові, потім якийсь повчальний міф, а після цього молитву про милість божу. Ці співи відтворювалися штучною поетичною мовою, що склалася в інших краях, а в Афінах була зрозумілою далеко не кожному. І ось комусь з афінян спало на думку поставити поряд з хором людину, котра вже не співами,

а віршами, мовленими афінською говіркою, перепитувала б хор, про що він співає. Щоб пожвавити дію, вона вдягала маску й говорила від імені якогось міфічного персонажа – подібно до того, як жрець у масці зображував на святі самого бога Діоніса. Можна навіть припустити, що спершу вона говорила від однієї особи, а згодом – від іншої. Наприклад, хор зображав товаришів Геракла, які співали тривожну пісню про те, що Геракл вирушив здійснювати подвиг і не відомо, чи він ще живий. Потім виходив актор, одягнений вісником, і у віршованій формі розповідав, що ж саме трапилося з Гераклом, а хор відгукувався на цю оповідь новою піснею – радісною чи скорботною. Після цього актор з’являвся знову, вже в масці самого Геракла – переможця, і хор славив богів – покровителів.

Зрозуміло, що актори, які брали участь у виставі, потребували місця, де можна було б перевдягнутися й змінити маску. Відтак поруч із хором почали ставити дерев’яний намет, передня стінка якого розмальовувалася відповідно до місця дії: фасад палацу, табірний намет, скелі… Коли актор виходив з передніх дверей намету, це означало, що він виходить, скажімо, з намету, якщо ж з правих дверей – то з табору, коли з лівих – то з поля битви. Грецькою намет називався скена, звідси сучасне сцена. В Афінах актори ще грали не на сцені, а перед нею. В свою чергу, “танцювальне місце” для хору грецькою називалося орхестра, звідси наш оркестр. Згодом з’явився другий актор. Тепер уже він міг вступати в розмову з першим, а хор на цей час замовкав, співаючи лише у проміжках між діалогами. Ввів цю новацію великий грецький трагік Есхіл.

З часом за другим актором до гри ввели третього, і потім ця кількість лишалася незмінною. Таким чином, на сцені одночасно могло бути не більше трьох діючих осіб. Сюжети трагедій лишалися тільки міфологічними – до цього зобов’язувало свято бога Діоніса. Невеликий обсяг драм вимагав, аби дія була простою і зрозумілою, як, скажімо, у “Прометеї прикутому” Есхіла. Завіси й антрактів не було, бо дія мала розгортатися без перерв – не можна було показувати, що між першою та другою сценами минув час, і не можна було, змінюючи декорації, переносити дію з палацу на поле битви чи навпаки. Таким чином, у драмі склався звичай трьох класичних єдностей – дії, часу і місця. У величезному античному театрі під відкритим небом акторів було погано видно здалеку. І вони були змушені ходити у взутті на високих підошвах (котурнах), натягати маски з обличчям, більшим за голову, й вдягати яскраві шати, щоб відразу можна було відрізнити царя від воїна. Жіночі ролі грали тільки чоловіки.

Жести акторів були промовисті, голоси вони мали дзвінкі, монологи були стрункими, а діалоги – гострими, як філософські дискусії. Цикл з чотирьох п’єс одного поета називався тетралогією і займав цілий день. А наприкінці свята судді вирішували, яка з показаних тетралогій краща. Поетів, що перемогли, винагороджували.

Перед показом трагедій один день віддавався комедіям. Комедії теж супроводжувалися хором і виконувалися трьома акторами, проте вдягнені вони були не царями, а блазнями, марнослівними і задерикуватими. Сюжети комедій були вигаданими, і що не звичайнішими, то краще. Так, у п’єсах античного комедіографа Аристофана то дядько летів на небо на навізнику, аби доставити на землю богиню миру і тим закінчити війну, то двоє дядьків, змовившись з птахами, влаштовували між небом і землею диво – державу Хмарокукуєвськ. Є навіть комедія про Есхіла, написана через п’ятдесят років по його смерті.

В Афінах тих часів п’єси створювали два нових драматурги – Софокл і Еврипід. П’єси Софокла були ясними і гармонійними, Еврипіда – тонкими і парадоксальними. Есхіл уже видавався застарілим. Аристофан вирішив захистити Есхіла.

Після майже одночасної смерті Софокла і Еврипіда спорожнів афінський кін. Бог театру Діоніс вирішує: “Отож піду я у підземне царство й виведу Еврипіда назад, на світло”. Тільки ж як втрапити на той світ? Діоніс розпитує про це Геракла – адже саме Геракл спускався туди за пекельним собакою Кербером. “Дуже легко,- відповідає Геракл,- вдавись, отруїсь або кинься зі стіни”. “Надто душно, надто несмачно, надто високо, краще покажи, як ти йшов сам”. – “Ось потойбічний човняр Харон перевезе тебе через орхестру, а там уже й сам знайдеш”. Проте Діоніс не один, разом з ним раб з вантажем, чи не можна, бува, його передати з попутником? Он іде похоронна процесія. “Гей, небіжчику, прихопи наш вантаж!” Небіжчик з готовністю підхоплюється на ношах: “Дві драхми даси?” – “Нізащо!” – “Гей, могильники, несіть далі!” – “Ну, то скинь бодай півдрахми!” Небіжчик обурюється: “Аби мені знов ожити!” Нічого не вдієш, Діоніс з Хароном веслують через оркестру, а раб з важким клунком біжить навкруг, Зустрівшись, вони обмінюються враженнями: “Чи ти бачив тутешніх хабарників, крадіїв, грішників і лжесвідків?” – “Авжеж, бачив і зараз – от бачу”, і актор показує на ряди театральних глядачів. Глядачі сміються. Ось і потойбічний палац. Виявляється, на тому світі теж є свої змагання поетів, і досі кращим вважався Есхіл, тепер же у нього цю славу відвойовує щойно померлий Еврипід. Має відбутися суд, де поезію вимірюватимуть і виважуватимуть. Суддя – Діоніс.

Есхіл незадоволений: “Моя поезія живе в людських головах, а Еврипідова померла разом з ним і в нього під рукою”. Проте його змушують замовкнути: розпочинається суд.

Еврипід звинувачує Есхіла: “П’єси в тебе нудні, герой стоїть, а хор виспівує, герой промовить два – три слова, тут і п’єсі кінець. Слова в тебе якісь застарілі, незрозумілі. А в мене все дохідливо, все, мов у житті: і люди, і думки, і слова”. Есхіл заперечує: “Поет має навчати добра і правди, всім подавати приклад, а який взірець можуть подати твої закохані герої? Високим думкам личить і висока мова, а твої ущипливі промови здатні лише навчити громадян не слухатися начальників”. Діоніс пропонує кожному промовити по одному рядку, а він, з вагами в руках, береться відміряти, котрий більше заважить. Еврипід виголошує вірш важезний і громіздкий: “Річковий потік через луки біжучий…” Діоніс несподівано вигукує: “Есхіла важчий!” – “Чому?” – “Він своїм потоком підмочив вірші, отож товар і тягне більше”.

Нарешті вірші відкладено вбік, Діоніс запитує в поетів, що вони думають про політичні події в Афінах, і знову розводиться: “Один відповів мудро, а другий – ще мудріше!” Хто ж з цих двох кращий, кого ж вивести з того світу? “Есхіла!” – мовить Діоніс. “А обіцяв же мене”,- обурюється Еврипід. – “Не я – язик мій обіцяв”,- відповідає Діоніс еврипідовим віршем. – “Винен і не соромишся.” – “Немає там провини, де ніхто не бачить”,- відповідає Діоніс наступною цитатою. “Наді мною, над мертвим, знущаєшся?” – “Хтозна, життя і смерть не все одно?” – відповідає Діоніс третьою цитатою, і Еврипід замовкає. Діоніс разом з Есхілом збираються в путь, а потойбічний цар їх напучує: “Тож передай такому і такому політику, і такому глитаєві, і такому поетові, що я тут давно на них чекаю…” На цьому комедія закінчується. Досі ми не сказали одного – назви комедії. Називається вона “Жаби”. Чому так? А тому, що хористи в ній вдягнені жабами, і коли Діоніс пливе човном у царство мертвих, вони співають йому кумкаючи пісню. У давньогрецькій комедії такі фантастичні хори не були дивиною: в іншій комедії Аристофана хор зображує птахів, ще в одній – хмари. А кумкаюча пісня жаб розпочинається словами чудернацькими, проте знайомими: “Брекекекекс, коакс, коакс! Брекекекекс, коакс, коакс!” Впі-знаєте? Так промовляло одне жабенятко в казці Андерсена “Дюймовочка”. Даючи йому таку репліку, датський казкар навчався не лише у природи, а й, як бачимо, в Аристофана.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

АНТИЧНИЙ ТЕАТР

тарас шевченко гайдамаки твору зно