Алессандро Барікко


МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР

Алессандро Барікко (нар. 1958 р.)

Алессандро Барікко – письменник, музичний критик і журналіст, лауреат престижної літературної премії Віарежо та інших премій (Кампьєлло і “Палаццо аль Боско”). Як письменник, дебютував у 1991 році романом “Замки гніву”, що приніс авторові великий успіх і премію. Полюбляв з’являтися на публіці (в той же час старанно приховував від неї своє особисте життя), виступати зі статтями в пресі, вести програму на телебаченні, викладав у письменницькій школі “Голден”, яку сам і створив.

Останній твір письменника – “Гомер. Іліада”, 2007″. Це своєрідний переказ гомерівської “Іліади” на свій лад.

Головне кредо Алессандро Барікко: “Довести читача до надзвичайного напруження, поки той відкине книгу”.

“Море-океан” (1993). Жанр твору визначити складно. Його розглядали і як пригодницький роман, і як поему в прозі, і як філософську притчу і навіть як трилер. Твір оригінальний за технікою письма і зачарованістю метафор.

Книга присвячена Молі, злостивій його подрузі.

“Шовк” (1996)- один із найяскравіших бестселерів XX ст., який приніс всесвітню славу письменникові.

З одного боку, назва твору означала тканину, яку виготовляли з коконів ниток шовкопрядна, кладкою яких займався

головний герой Ерве Жонкур, а з іншого – тонкі, легкі і приємні на доторк, як шовк, мрії, спогади і надії героя, з яких складалося його життя.

Головна тема роману – зображення життя мешканців Франції та Японії, які займалися прибутковою справою, – виготовленням нитки із кокона шовкопряда.

На сторінках твору письменник висвітлив проблеми сенсу буття, любові, багатства. В центрі роману – любовна історія жінки – примари і нестримана пристрасть героя.

Дія відбувалася у французькому місті Лавільдьє, що на півдні Франції, та в Японії, яка знаходилася, за уявленням французів, “на краю світу”. Події охоплювали тривалий проміжок часу, починаючи з 1861 року і завершуючи 1897 роком.

Головний герой – Ерве Жонкур, син мера міста. Його очікувала блискуча кар’єра військового. Проте заради багатства він відмовився від неї і став займатися незвичайною справою – купівлею і продажем шовкопрядів, які принесли йому кругленьку суму французьких франків. Герою 32 роки, він був одружений з Елен, дітей не мав.

Щороку на початку січня Жонкур відправлявся в дорогу, долаючи 1600 миль морем і 800 верст сушею, а потім стільки ж, повертаючись додому. Однак завжди встигав повернутися до 1 квітня, до Святої месії. Два тижні витрачав на розкладування кладки та її продаж. Інший час відпочивав. Така праця забезпечувала йому постійний прибуток, а також надала можливість жити в розкошах.

Для мешканців міста 1861 рік виявився нещасливим: розпочався мор черв’яків, зупинилися прядильні фабрики, а це загрожувало банкрутством. Тому було прийнято рішення направитися до островів Японії, де було багато шовкопряда, і закупити його. Усі мешканці Лавільд’є об’єдналися в товариство, зібрали чималу суму грошей, яка необхідна була для проведення експедиції, і довірили її Жонкуру Ерве. Подорож була небезпечна, оскільки вимагала контрабандистської діяльності: японцям заборонялося продавати будь-кому і за будь-які гроші шовкопрядних черв’яків. Ерве отримав імена тих людей, які мали допомогти йому закупити необхідний товар. За допомогою голландця і китайця він добрався до місця і знайшов господаря селища Хару Кея, який продавав кладку.

Це була людина надто обережна, спостережлива, розумна. Тому герой не одразу отримав те, за чим приїхав. Його ретельно перевірили, дали хибну кладку (ікру риби), і лише після того, коли одержали від нього такі ж хибні гроші (здогадався про якість товару), і коли він розповів докладно про себе, своє містечко, отримав у повному обсязі той товар, заради якого подалав тисячі кілометрів.

Кладка виявилася цілком здоровою, шовк був добрим і у великій кількості. Справи пішли добре, мешканці містечка раділи, відкривали додаткові прядильні, а Жонкур, усвідомивши, що став багатим, прикупив собі 30 акрів землі, щоб розбити парк для прогулянок і спокійного відпочинку.

Герою ще тричі довелося повертатися до Японії за шовкопрядом. Він гостював у Хара Кея, жив, як при дворі короля, бо усе в селищі існувало заради цього чоловіка. Японець мав вольєр, у якому жило багато птахів із різних кінців світу.

“Без крові” (2002) – це твір про війну і мир, про трагедії, які відбулися і які не відбулися, про те, що будь-яка ненависть не безмежна.

Події роману охопили тривалий проміжок часу, зокрема 50 років, вони були пов’язані з громадянською війною, яка відбувалася десь у Латинській Америці. Як з’ясувалося, минулою не можна забути, воно нагадувало про себе і через десятиріччя потому.

Лікаря Мануеля Року, який працював у шпиталі під час війни, звинуватили у вбивстві десятків людей. Одних начебто він отруював своїми ліками, іншим розрізав груди і залишав так помирати. Одного разу родичі загиблих по-звірячому розстріляли лікаря і його малолітнього сина у власній оселі. Врятуваватися вдалося лише маленькій донечці Ніні, яку батько встиг сховати в підвалі будинку. Один із трьох убивць на ім’я Тіто під час обшуку знайшов дівчинку, але чомусь не зміг убити, приховав її наявність у будинку від товаришів. Потім маєток було спалено. Ніна вижила дивом. Через три дні до спаленої садиби лікаря прибув вершник і забрав її.

Минуло багато років, закінчилася війна. Ніна стала дорослою жінкою. Багато чого відбулося в її житті. Сирітський притулок, життя в будинку аптекаря Рікардо Урве як його доньки. їй тоді було 11 років. Вона допомагала йому в аптеці і вдома, прала одяг, готувала їжу. Коли Урве став відчувати до неї статевий потяг, знайшов їй нареченого. Однак вона повернулася до нього в будинок. Коли ж Урве програв графу Торрелавіду в карти, той забрав до себе Ніну як компенсацію виграшу.

Хоча війна закінчилася, багато людей залишилося на ній. їм не вдавалося знайти свого місця в щасливій країні. Для них війна не завершилася. Ніна вирішила помститися за смерть рідних, тому була небезпекою для тих, хто вбив їх. Вона діяла обережно. Через два роки після загибелі батька і брата, мертвим знайшли Салінаса. Говорили, що лікар отруював його день за днем препаратом “Ботран”, який він винайшов разом з аптекарем Рікардо Урве. Дівчину потрібно було знищити. Тому графу було доручено цю справу, але він вчинив інакше: дав їй ім’я Донна Соль, а коли їй виповнилося 14 років, одружився з нею. У них народилося троє синів. Через десять років подружнього життя граф загинув у катастрофі. Вона залишилася одна з дітьми. Родичі її чоловіка не захотіли, щоб Ніна успадкувала маєток, і зробили все, щоб усунути її від отримання спадку: поклали до психіатричної клініки, підговорили дітей свідчити проти неї. Через два роки їй удалося втекти з лікарні. Деякий час її розшукували, а згодом вирішили, що вона померла.

Ніна ніколи не забувала про трагедію своєї родини. Через чотири роки після смерті графа помер інший бандит – Ель Гурре: його знайшли з кулею в хребті у дворі власного будинку. Перед смертю в книзі він встиг написати ім’я вбивці: Донна Соль. З того часу смерті став чекати останній із трьох – Тіто.

Коли вони зустрілися, йому було вже 72 роки, він продавав білети. Немолодою була й Ніна. Однак герої відразу впізнали одне одного. Жінка запросила Тіто до готелю “Каліфорнія”. Герой весь час чекав на той момент, коли його позбавлять життя. Проте все було не так, як передбачалося. Вони провели ніч кохання, герой відкрив Ніні справжнє своє ім’я – Педро Кантос. Вона ж дійшла висновку: якщо невідомий сенс буття, то, мабуть, краще повернутися до пекла і бути разом з тим, хто виніс її одного разу з нього; не існувало нічого сильнішого за тягу до місця, де багато було пережито; знищувати можна без кінця, без краю, але набагато милосердніше, тобто без крові.

Особливості творчості А. Барікко:

– докладність опису предметів, дій, портретів;

– своєрідність побудови творів;

– філософічність;

– незавершеність фіналу.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Алессандро Барікко
лесков человек на часах анализ